Андрій
Андрій народився та провів усе дитинство в Макіївці на Донеччині. Історик за освітою та телепродюсер за професією. Проте з початком повномасштабного вторгнення довелося опанувати зовсім нову справу. Тепер він керує прихистком «Support & Protection Center UA» та допомагає сотням людей, яким довелося покинути власні домівки через війну.
Андрій, як ніхто, знає, що таке не мати змоги повернутися додому. У батьківському домі він востаннє був восени 2014 року. Після окупації Донеччини та Луганщини Андрій остаточно перебрався до Києва, де донедавна вчитель історії почав новий шлях. Однак батьки лишилися в Макаіївці, адже сподівалися, що війна зовсім скоро закінчиться.
У Києві Андрій потрапив на телеканал СТБ, де в подальшому працював над проектами «Майстер шеф», «Я соромлюся свого тіла» та «Вагітна в 16». Продовжував свою роботу він до початку повномасштабного вторгнення, а потім життя кардинально змінилося.
«Напередодні повномасштабного в мене було дуже дивне відчуття. Я зв’язався з сестрою і сказав: підемо у супермаркет, купимо все необхідне для тривожної валізки. Це було 23 лютого. Вже вранці я прокинувся від гучних звуків. Увімкнув телевізор — там нічого. Потім зайшов у Телеграм, а там стрічка несеться, що не встигаєш читати. Тоді я почав розуміти, що відбувається. Війна. Київ під обстрілом. Подзвонив мамі, розбудив сестру. За пів години збираємося і їдемо хоча б за межі міста», – згадує Андрій.
О шостій ранку Андрій з сестрою сіли в машину, проте виїхали з Києва лише о другій дня. Затор з міста майже не рухався. Вже дорогою, побачивши колони військової техніки та авіацію в небі, вирішили їхати до родичів на Хмельниччину.
Вже згодом у Львові Андрій зустрів колегу Вікторію, продюсерку телеканалу СТБ. З’ясувалося, що на той момент вона працювала з переселенцями у прихистку на вулиці Дорошенка. Вікторія запропонувала долучитися до благодійного фонду. Рішення Андрій прийняв швидко і наступні 9 місяців пропрацював у прихистку.
Згодом йому запропонували приєднатися до команди нашого фонду та стати директором шелтеру, який тоді був лише ідеєю. Довелося знову опановувати нові вміння: фандрейзинг, написання грантів, прорахування бюджетів та фінпланів, створення заявок та форм донорам, заповнення аплікацій.
Паралельно з цим майбутня команда прихистку приходила збирати меблі, фарбувати стіни, вішати обігрівачі. Люди працювали кожного дня без вихідних, деколи навіть вночі.
«У нас було спільне переконання, що будемо допомагати до того моменту, поки від нас не поїде остання людина і не скаже: ”Дякую, до побачення, ви нам більше не потрібні”. Тоді я буду знати, що можу повернутися. Але після того, що я почув і побачив, це вже не буде розважальний сектор», – ділиться волонтер.
Вже майже рік Андрій збирає історії людей з якими зустрічався у прихистку. З деякими мешканцями він підтримує контакт та продовжує підтримувати. Цей матеріал може стати основою для документального проєкту. Андрій вважає, що війна торкнулася всіх, хоч і по-різному. Люди, які їдуть з зони бойових дій, мають інший досвід. І тут, у Львові, це особливо помітно.