Ігор Івановичу 72 роки. Він служив у Мурманську в загоні спецпризначення, а пізніше прикордонником. Він повернувся до Маріуполя, бо дуже хотів жити в Україні: народився на Львівщині, завжди вважав себе українцем. Провівши 35 днів у підвалі, 70-річний чоловік тікатиме з остраху, що його здадуть окупантам за проукраїнські погляди.
24 ЛЮТОГО
Початок війни я зустрів вдома. Ми з дружиною жили у квартирі на восьмому поверсі, у мікрорайоні Західний. Я не думав, що Путін нападе на Україну, тому що я прекрасно знав збройні сили Радянського Союзу. То була дуже гнила структура. Я коли служив, то бачив, як виходила на навчання техніка мотопіхотного полку. Танки та БТРи постійно ламалися, кожні 200 метрів вони ставали. І це в Радянському Союзі, де корупції було не так багато, як зараз в Росії. Але Путін все-таки виявився без голови.
25 лютого, об 11 годині ранку, ми з дружиною були вдома. Раптом удар по будинку — у зворотний бік першого під’їзду влучила ракета. На щастя, ми жили в другому під’їзді. Майже одразу прилетіла ще одна ракета, вона влучила в насосну станцію у дворі. Літак, мабуть, запустив дві ракети, я думаю, вони цілилися в насосну, але одна поцілила в будинок. Влучило у восьмий поверх, кілька поверхів посипалося. Після цього ми з дружиною спустилися до підвалу та більше надовго звідти не виходили. Загалом провели там 35 днів. Сильні морози стояли весь березень. Це було якесь прокляття — мінус 7-8 градусів.У дворі перебувати було неможливо.
Уздовж запорізької траси було багато гуртових баз. Ми ходили по них, брали що бачили: десь картоплі назбираєш, десь щось інше знайдеш. Головне було принести води, бо в нашому підвалі одні жінки були і всі пенсіонерки. Одного разу знайшли базу, там була тільки вода. В неї попав снаряд і звідти все виносили. Я тоді притягнув штук вісім баклажок по шість літрів. Більше мене не вистачило. Воно було ніби й не далеко, але все одно тяжко.
Що їли? Здебільшого брали крупу яку-небудь, варили у горнятку і це на весь день. Увечері чаю попити могли. Оце і все, що їли. Готували не на вулиці. Перший під’їзд, куди влучила ракета, було розбито. Там утворилася велика діра. Внизу поміж плит ми поставили мангал і готували. Це нас рятувало, бо у дворі перебувати було неможливо: там і міни летіли, і стріляли. Дрова ходили збирали по двору та околицях.
“Остання зміна билася, доки не скінчилися боєприпаси“
Поруч із нами був блокпост. Декілька разів, коли виходив у двір, я бачив наших захисників. Молоді хлопці років 20-25. Ходили вони групами, ланцюжками переміщалися та вибивали москальню. Спершу їх міняли кожні три доби, поки їм доставляли ресурси, вони відбивалися. А остання зміна билася, доки не скінчилися боєприпаси. Потім хлопці перевдягнулися, десь поховали зброю та спробували вийти звідти. Одні пішли в наш сьомий будинок, а інші у дев’ятий. Народ в тому будинку був недоброзичливий, було багато проросійських. Наших бійців здали москалям, їх схопили та катували.
Після цього район захопили окупанти. З вікна я бачив, як вони під’їхали двома машинами. Якби я мав у той момент гранатомет, то багато їх там поклав би. Вони почали робити зачистку, ходили перевіряли по квартирах. Один зайшов до нас у підвал, каже мені: “Відкривайте квартиру”. Під дулом автомата повів мене наверх. Походив, подивився та наказав повісити на двері білу ганчірку, щоб було видно, що вже перевірено. Спочатку то були російські війська, а за два дні зайшли ДНРівці. Армія Росії пішла далі, до центру Маріуполя, притискаючи наших захисників до “Азовсталі”. “Азовсталь” бомбили день і ніч. Корабель гатив з моря, сухопутна артилерія — з суші. Ну і літаки завалювали тритонними бомбами, аж все у квартирі теліпалося. А до “Азовсталі” від мене сім кілометрів.
“Я зрозумів, що мене запросто здадуть“
Як бої пересунулися до “Азовсталі” та наш район перестали обстрілювати, ми вийшли з підвалу. Прийшла моя донька з зятем. Зять сказав, що піде за машиною, якщо та заведеться, то всі поїдемо. “Ти з нами?” — я сказав, що нікуди не поїду. Квартира розбита, вікна та двері — все зламано, потрібно навести лад. Невдовзі зять пригнав машину, виявилося тільки скло пробите в одному місці. Вони та моя дружина поїхали, а я лишився з кішкою.
На початку квітня у нас з’явилася росгвардія та їхня поліція. Сусіди знали, що я налаштований проти Путіна. Я ще в 13-му році казав, що Путін та Янукович — то два х@йла, і обидва закінчать погано. Всі знали, що я зі Львівської області, а значить — “бендера”. Я зрозумів, що мене запросто здадуть, треба тікати, поки не пов’язали. Десь кинуть у підвал і там буду гнити.
Я взяв “кравчучку” на добрих колесах, туди валізу. Два кілометри пройшов по дорозі на Старий Крим до їхнього блокпоста. На блокпості стояли ДНРівці, а поруч, біля заправки — автобуси. Я почав розпитувати у водіїв, як кудись виїхати звідси. Вони пояснили, що кожен день звідси їдуть автобуси до Нікольського. Тут мене побачив деенерівський офіцер і причепився, чому я тут ходжу та рознюхую. Він на мене накричав, а я пояснював, що просто хочу виїхати.
“Шлях з Маріуполя до Запоріжжя тривав 11 днів“
З Маріуполя мене випустили без проблем, подивилися паспорт і все. Швидко приїхав у Нікольське, але там затримався на цілих шість днів. Там така ситуація була, якщо ти хочеш в Росію — волонтерів купа. А в Україну не вивозили. Один до мене причепився: “Давайте ми вас посадимо, занесемо до автобуса разом із речами”. Спершу я думав поїхати до Ростова, бо бачив, що в бік Запоріжжя доїхати проблема. До того ж в мене сестра живе біля кордону з Росією, на Луганщині. А потім вирішив: яка до біса різниця, що тут, що там — “ДНР”. А я їх терпіти не можу — не витримаю все одно.
І тут знову волонтер причепився, щоб вивезти мене в рашку, я йому кажу: “Та ні, я поїду на Запоріжжя”. Це почув якийсь хлопець молодий, питає: “Ви на Запоріжжя? Я теж туди хочу дістатися”. Він приїхав за мамою з Києва, але не знайшов її. Врешті, опинився в такій ситуації, як і я. Він запропонував пошукати приватну машину та спробувати прорватися. Врешті він знайшов машину і ще одну дівчину, що мала їхати з нами. З кожного водій запросив по шість тис. гривень, але тільки до Бердянська. Ми вирішили їхати.
Виїхали з Нікольського в бік Бердянська, проїхали шість блокпостів, але після Мангушу нас зупинили. Всіх перевірили, проте все одно наказали їхати назад. Ми рушили назад в Мангуш, але в місто нас не пустив попередній блокпост. Довелося вмовляти їх, щоб не лишатися ночувати в полі. Нас все ж таки впустили в Мангуш, там ми провели ще дві ночі. Врешті ми вирішили повернутися з Мангуша в Нікольське і спробувати поїхати селищними дорогами. З боку Українки йшла ще одна дорога на Бердянськ. Нам пощастило, там ми не зустріли жодного блокпоста до самого Бердянська. Перед містом нас перевірили й пропустили. Два дні я пробув у Бердянську, а потім мене вивезли волонтери на Запоріжжя. Врешті мій шлях з Маріуполя до Запоріжжя тривав 11 днів.
Після Запоріжжя я збирався оселитися в Києві у племінниці. Але взяв квиток до Львова про всяк випадок. Коли зв’язався з племінницею, то виявилося, що з Києва вони теж поїхали на Львівщину. Так і я опинився на своїй батьківщині. Наш будинок в Маріуполі не знесли, хоча сусідній під’їзд зруйновано. Проте повертатися назад я не планую.